ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ до Дня захисників і захисниць України–2025

Вступ
1 жовтня в Україні відзначатиметься День захисників і захисниць. Це свято
запроваджено 2014 року на вшанування мужності та героїзму захисників і
захисниць незалежності та територіальної цілісності України, військових традицій і
звитяг Українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу
в суспільстві.
Цей День пов’язаний із українським традиційним святом Покрови Пресвятої
Богородиці – захисниці від ворогів. Божу Матір дуже шанували козаки, а Покрова
для них була одним із найвеличніших свят. Козацькі традиції бережуть та
розвивають сучасні захисники і захисниці України.
Український інститут національної пам’яті підготував тематичні
інформаційні матеріали до Дня захисників і захисниць.

Ключові повідомлення

День захисників і захисниць – передусім свято тих, хто відстоює
незалежність, а ми маємо змогу жити повсякденним життям – працювати, творити,
відпочивати, виховувати дітей.
У цей день ми вшановуємо сучасних захисників і захисниць України та
українських героїв різних епох. Сучасні воїни примножують і розвивають
тисячолітні українські військові традиції.
Дякуємо всім, хто боронить нашу незалежність і згадуємо кожного та
кожну, хто віддав життя за Україну. Наша подяка Силам безпеки та оборони
України не щось абстрактне і безособове, адже в кожного з нас є рідні, друзі й
колеги, котрі стоять на захисті країни та свободи.
Найпростіша подяка – підтримувати донатами бойові підрозділи.
Обов’язок кожного з нас – бути міцним тилом нашої армії, з максимальною
самовіддачею посилювати й підтримувати наших оборонців і наближати Перемогу.
Українська армія стала однією із найбоєздатніших у світі. Сьогодні, як і
впродовж століть, наші захисники і захисниці є щитом Європи.
Україна береже імена героїв минулих епох – від воїнів-русичів і козаків до
вояків доби Української революції та УПА. Тяглість поколінь знайшла
відображення і в елементах сучасних військових одностроїв – головний убір
«мазепинка», нарукавний знак тризуб. Гасло «Слава Україні! – Героям слава!» є
офіційним вітанням українського війська.
Війна формує та гартує українську націю. Героїзмом, відвагою та
самовідданістю нинішні захисники і захисниці завоювали найвищий рівень довіри
в українців. Цим ми викликаємо повагу й в світі. Віримо, що нинішні захисники та
захисниці здобудуть Перемогу.
Сьогодні Збройні сили України є інституцією, якій найбільше довіряє
українське суспільство.

Історична довідка

1 жовтня українці відзначають свято Покрови Пресвятої Богородиці. Ідея
заступництва Божої Матері – захисниці від ворогів – має глибоке коріння із часів
Русі й пов’язане із походами русів ІХ століття. Князь Ярослав Мудрий збудував у
Києві церкву на Золотих Воротах як вияв вдячності Богові та Пресвятій Богородиці.
Свято Покрови Пресвятої Богородиці має особливе пошанування саме в
Україні. В козаків воно отримало другу назву – Козацька Покрова. У цей день на
Запорізькій Січі проводили ради для обрання отаманів і старшини.
Тоді ж з’явилися ікони «Козацька Покрова», де під омофором Богородиці
зображуються українські ієрархи, гетьмани й козаки.
Під час Української революції 1917–1921 років відроджувалися традиції
військово-козацької спільноти. Вони стали основою для розбудови збройних сил
УНР, Української Держави та ЗУНР. Передусім це простежується в найменуваннях
військових формацій. Першим таким підрозділом став Український козацький полк
імені Богдана Хмельницького, створений у травні 1917 року. Згодом виникли
формування, названі на честь інших видатних козацьких командирів – Петра
Дорошенка, Максима Залізняка, Костя Гордієнка, Івана Мазепи. Козацький
«відбиток» є й у таких назвах: Січові стрільці, Запорізька група, Сердюцька дивізія,
гайдамацькі полки та вільне козацтво.
Козацькі військові традиції в добу Української революції простежуються
також у військовій символіці (стяги, відзнаки), назвах військової техніки (панцерні
потяги «Хортиця», «Запорожець», «Полуботок» та інші), назвах кораблів (крейсер
«Гетьман Іван Мазепа», канонерський човен «Запорожець»). Окремо слід згадати
військову термінологію для позначення рангів, посад і військово-структурних
елементів: козак, ройовий, чотар, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний,
осавул, полковник, отаман бригади, отаман дивізії, отаман корпусу. Це
відображалося в одностроях і зовнішньому вигляді вояків українських військових
формацій тих часів. Кашкет-«мазепинка», чорні шапки з кольоровими шликами,
черкески й інші елементи старовинного українського військового одягу. Часто
бійці голили голови за зразком козаків, залишаючи лише оселедець.
У Другій світовій війні українці боролись із нацизмом в лавах Червоної та
Української повстанської армій, інших арміях Об’єднаних Націй. Уродженці
різних куточків України й українці світу, котрі були в регулярних арміях або
ставали партизанами, служили у допоміжних формуваннях чи на передовій,
пройшли всю війну чи загинули в боротьбі, пліч-о-пліч з іншими народами
боролися проти нацизму. Українці були серед тих, хто піднімав прапори і над
Райхстагом, і над Іводзімою. Вояки Української повстанської армії брали до рук
зброю, аби захистити українців від обох тоталітарних режимів – нацистського та
комуністичного. Боролися за відновлення української державності, наслідували
козацькі військові традиції. Символічний і день її створення – 14 жовтня 1942 року,
що тоді припадало на Покрову Пресвятої Богородиці. Боротьба УПА була
продовженням українського визвольного руху періоду Української революції
1917–1921 років, підпільно-бойової Української військової організації та
Організації українських націоналістів у 1920–1930-х роках.
Сьогодні наше військо стало однією з найбоєздатніших армій світу, маючи
за плечима 11 років бойового досвіду. Вже під час сучасної Війни за Незалежність
України Збройні сили було реформовано і модернізовано за найновішими
стандартами, відновлено питомо українські мілітарні традиції.

ВІЙСЬКО РУСІ (ІХ–XIV століття)

Військо середньовічної української держави Русь у ІХ–XIV століттях
складалося з дружини, народного ополчення та найманих загонів. Основу
становили дружини, до яких входили професійні воїни. Дружини мали великий
(київський) князь, удільні князі, а також бояри. За службу дружинники отримували
грошову винагороду або пожиттєве право володіти землею.
Народне ополчення скликали тільки під час ворожих нападів – воїнів
набирали із числа міського населення та селян, які жили навколо міст: усі чоловіки,
незалежно від віку та соціального статусу.
Літописці визначають середню чисельність давньоруського війська у 15-20
тисяч, хоча іноді могло бути й значно більше. На озброєнні вони мали мечі, шаблі,
бойові сокири, списи, піки, рогатини, булави, перначі, дротики, луки зі стрілами та
арбалети. А під час облоги й штурму фортець застосовувалися різноманітні
військові машини.
Для захисту тіла використовували кольчуги, панцирі, шоломи, щити.
Роди війська: піхота, кіннота та флот.
Головним родом військ була піхота. Та із середини ХІ століття на перший
план вийшла кіннота. Іноді вершники використовували коней тільки як засіб
пересування, а в бій вступали у піших бойових порядках.
Флот застосовувався князями здебільшого для походів річками, але іноді
здійснювалися і далекі морські виправи. Головним типом військових кораблів була
лоддя. Служила передусім для перевезення піхоти на далекі відстані. Кіннота тим
часом рухалася вздовж берега.

У ВІЙСЬКУ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА
РУСЬКОГО (середина XIV – середина XVI століття)

Упродовж ХІV століття більшість українських земель стали складовими у
створенні й розвитку Великого князівства Литовського і Руського. Тактичними
одиницями війська були корогви, сформовані у кожній із земель князівства.
Особливо славилися волинські та подільська корогви.
Також існувала «виправа з дібр і міст», коли великі землевласники мусили
спорядити загін визначеної кількості озброєних вояків відповідно до заможності.
Рицарство носило кольчугу, посилену плитовими елементами. Легка
кіннота використовувала стьобані каптани, кольчуги. Голову захищали відкриті
шоломи із заборолом західноєвропейського типу або кольчужні каптури.
Ударною зброєю був спис або піка. У рукопашному бою рицарі билися
мечами, шаблями, тесаками, бойовими сокирами, а також кинджалами. Основною
зброєю легкої кінноти був лук.
Артилерія на українських землях з’явилася наприкінці XIV століття, а вже в
наступному столітті гармати були стандартним озброєнням українських фортець.
Для стрільби використовували кам’яні й залізні ядра. Також застосовували
вогнепальну зброю – ручниці, а потім рушниці з гнотовим замком.
Найвизначніші перемоги: битва на Синіх Водах (1362 рік), битва під
Грюнвальдом (1410 рік), битва під Лопушним (1512 рік), битва під Оршею (1514
рік).

КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО (кінець XV – XVІІІ століття)

Козацьке військо розвивалося в умовах постійного очікування небезпеки.
Народжувався новий тип воїна – універсального, витривалого, готового до швидкої
зміни обстановки, із сильною вірою як у свої сили, так і в силу товариства.
Первинною одиницею козацького війська була ватага. Наприкінці XVI
століття склалася його остаточна структура.
Верховним воєначальником козаків був гетьман. Нижче йшли полковники,
сотники і десятники. Основними тактичними одиницями стали полки та сотні.
Чисельність козацького війська в різний час була неоднаковою.
У походах на Москву під проводом Петра Сагайдачного 1618 року брали
участь близько 13 тисяч козаків, а вже 1621-го під Хотин він привів 40-тисячне
військо. Визвольна боротьба Богдана Хмельницького підняла на боротьбу
величезні маси народу. Так, за свідченнями сучасників, під Пилявцями козацьке
військо налічувало 100 тисяч, а під Зборів, за словами Хмельницького, він привів
до 360 тисяч. Регулярного війська було набагато менше: у міжнародних договорах,
підписаних гетьманом, фігурують 20, 40 та 60 тисяч реєстрових козаків.
Козак використовував одночасно стрілецьку ручницю, аркебузи, мушкети,
яничарки, пістолі тощо і холодну зброю, в якій домінували шабля, спис і бойова
коса. Хоча були поширені й ножі, кинджали, келепи, аркани, перначі, булави.
Артилерія використовувала залізні, бронзові та мідні гармати малих калібрів.
Українське козацьке військо не мало окремих родів військ – козак був
універсальним воїном. Тому правильно буде говорити про спосіб бою. Успіх у
ньому досягався завдяки раптовій атаці або щільному вогню з рушниць і гармат.
Піхота становила ударну силу козацького війська. Гармат у козацькому війську
було небагато, але їх обслуговували вправні гармаші.
З другої половини ХVI століття козацтво все частіше з’являється на
Чорному морі, де його ударів зазнають усі турецькі чорноморські міста,
включаючи й османську столицю.
Найвизначніші перемоги українського козацтва: битва під Кафою (1616 рік),
похід Сагайдачного на Москву (1618 рік), Хотинська битва (1621 рік), битва під
Пилявцями (1648 рік), битва під Батогом (1652 рік), битва під Конотопом (1659 рік).

УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ (1914 – 1918 роки)

Після більш як столітньої перерви українське військо відродилося. З
початком Першої світової війни, 6 серпня 1914 року, Головна Українська рада та
Українська боєва управа у Львові проголосили маніфест із закликом гуртуватися
під знаменами Українських січових стрільців для створення добровільного
військового підрозділу – Легіону. На заклик відгукнулося 28 тисяч, з яких
австрійська влада вибрала 2,5 тисячі.
У березні 1915-го Легіон організований за австрійським зразком: два
окремих батальйони по чотири роти в кожному. У вересні того ж року з них
утворюють 1-й Полк Українських січових стрільців. У розпал війни, в травні-
червні 1916 року, Полк УСС вже додатково нараховував: кулеметну роту, взвод
мінометів і вогнеметів, ротний телефонний зв’язок, відділення хімічного захисту,
технічну роту.
Основним зразком зброї у Легіоні УСС була гвинтівка Манліхера з
багнетом. У боях також використовувалися пістолети, станкові кулемети Шварлозе
та ручні гранати.
Участь у бойових діях. Від початку існування Легіон брав участь у боях
проти російських військ у Карпатах. Особливо запеклими були за гору Маківку 29
квітня – 2 травня 1915-го. Далі він відзначився в боях під Болеховом, Галичем,
Завадовом і Семиківцями, на горі Лисоня під Бережанами.

ВІЙСЬКО ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917-1921 роки)

У 1917 році в лавах армії Російської імперії перебували понад 3,5 мільйона
українців. З початком Української революції вони почали гуртуватися та створили
перші національні підрозділи. У листопаді того ж року українізовані війська
вивели зі складу російської армії та об’єднали у дві сердюцькі дивізії. Так
творилися наші національні збройні сили.
Кожна з цих дивізій складалася з чотирьох піших полків та окремих
підрозділів. За сердюцькими частинами зберігалися «іменні» назви, присвоєні
переважно на честь визначних діячів козацької доби: Богдана Хмельницького,
Павла Полуботка, Петра Дорошенка, Івана Богуна.
Основною військовою силою уряду УНР наприкінці 1917–початку 1918
років став Перший Український корпус під командою генерала Павла
Скоропадського. На початку грудня створили Генеральний штаб – центральний
орган управління збройними силами УНР у війні з більшовиками.
Однак криза у суспільстві диктувала добровольчий підхід до набору в
армію. Тож саме добровольці прийняли основний тягар боїв із червоними. Це були
курінь Січових стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України та парамілітарні
загони Вільного козацтва. Окремий Запорізький загін, створений після відступу
українських військ з Києва, також був сформований з добровольців.
Навесні 1918 року більшовиків вигнали з України. Після цього військове
відомство УНР почало планомірну розбудову – Запорізький загін розгорнули в
бригаду і включили до нього Гайдамацький кіш, а Січовий курінь реорганізували в
полк.
Основою збройних сил УНР стали війська, створені за територіальним
принципом. У восьми губерніях України створили вісім армійських корпусів, які
отримали назви за районом дислокації (Перший Волинський, Другий Подільський,
Третій Херсонський і так далі).
В армії Української Держави Павла Скоропадського залишилися ті самі
вісім територіальних корпусів та окремі військові з’єднання і частини (такі як
Запорізька дивізія та загін Січових стрільців), а також з’явилися Сіра та Сердюцька
дивізії, Кіш Низових запорожців, Чорноморський кіш.
За часів Директорії Запорізька дивізія та загін Січових стрільців
перетворилися на корпуси, а Чорноморський кіш – на дивізію. Також було
сформовано Дев’ятий і Десятий корпуси. Крім того, Дієвій армії УНР
підпорядковувався і корпус Січових стрільців на чолі з отаманом Євгеном
Коновальцем.
Західноукраїнська Народна Республіка, проголошена 1 листопада 1918 року
після падіння Австро-Угорщини, також мала власні збройні сили – Галицьку
армію. Протягом листопада 1918-го – червня 1919 року ГА провела кілька
блискучих операцій проти польського війська. У цей час її бойові частини
нараховували до 45 тисяч багнетів та більш як 2500 шабель. У липні 1919-го Дієва
армія УНР та ГА об’єднались у майже 100-тисячну українську армію, яка розпочала
наступ на Київ. Навесні 1920 року, після Першого зимового походу, вцілілі
підрозділи Армії УНР були реорганізовані, а наприкінці 1920-го вони перейшли
річку Збруч – тогочасний українсько-польський кордон. Окремі підрозділи
української армії та повстанські загони Холодного Яру продовжували боротьбу
проти більшовиків іще кілька років.

Роди війська.

Українські збройні формування 1917–1921 років складалися з
піхоти, кінноти, артилерії і технічних частин – саперних, зв’язкових,
автомобільних, авто панцерних та залізничних. Були також панцерні (броньові)
потяги й авіація.
Піхота була найчисленнішим родом військ. Під час походу об’єднаних
українських армій на Київ у серпні 1919 року вона налічувала 35 тисяч багнетів.
Основною бойовою одиницею піхоти був полк (бригада), який складався зі
штабу, трьох піших куренів, гарматної батареї, розвідувальної, зв’язковою,
саперної і санітарної чот, полкової обозної валки та полкового оркестру. Із 1919
року базовим тактичним з’єднанням української піхоти стала стрілецька дивізія.
Кінні підрозділи були розподілені між піхотними формаціями й не
утворювали окремих великих з’єднань. Артилерія, за свідченнями сучасників, була
найкращою частиною українського війська. На жаль, саме вона найгостріше
стикалася з браком боєприпасів. Українська авіація на озброєнні мала тільки старі
літаки російської та австрійської армій. Українські пілоти виконували головним
чином функції розвідки та зв’язку.

Озброєння:

російські й австрійські гвинтівки та карабіни, а також пістолети
та револьвери. Широко застосовувалися також і ручні гранати. Українська кіннота
була озброєна, шаблями та пістолетами. Деякі частини – кавалерійськими піками.
Основною автоматичною зброєю як піхоти, так і кінноти були станкові та
ручні кулемети. Артилерійське озброєння також було російського чи австрійського
походження – гармати калібром 76,2 мм. 108 мм, 122 мм, 152 мм.
Найважливіші бої та операції: бій під Крутами (січень 1918 року), бій під
Бахмачем (березень 1918 року), похід Болбочана на Крим (квітень 1918 року),
Чортківська офензива (червень 1919 року), похід об’єднаних армій УНР та
Галицької армії на Київ (липень – серпень 1919 року), Перший зимовий похід
(грудень 1919–травень 1920 року), Другий зимовий похід (жовтень–грудень 1921).

КАРПАТСЬКА СІЧ (1938 – 1939 роки)

4 вересня 1938 року в Ужгороді українці Закарпаття, що входило в
міжвоєнний період до Чехословаччини, створили парамілітарну організацію –
Українську національну оборону. Її метою був захист державного майна, оборона
населення краю та охорона його автономного уряду.
9 листопада 1939 року відбулися установчі збори Організації народної
оборони Карпатська Січ (ОНОКС). Низові організації поділялися на відділи –
«чоти». Ті ж, у свою чергу, об’єднувалися в «кущі» по всьому Закарпатті.
Керівництво Карпатської Січі розглядало її як оборонний громадський рух.
Січовики несли патрульну службу у прикордонній смузі проти угорських та
польських терористів, допомагали поліції. Загальна кількість бійців, що перебували
на казарменому положенні, не перевищувала 2 тисячі осіб.
Озброєння, головним чином чеського виробництва, мали лише 300-400
осіб. Часто траплялися угорські та польські зразки зброї. Основною були гвинтівки
різних типів, а також декілька десятків кулеметів.
Карпатська Січ була суто піхотною формацією. Це було зумовлене як
географічними особливостями Закарпаття, так і воєнно-політичними умовами, в
яких опинилися українці краю.
Участь у бойових діях. 15 березня 1939 року сойм Карпатської України в
Хусті прийняв акт про незалежність. Того ж дня розпочався повномасштабний
наступ угорських військ. Вирішальний бій відбувся на Красному полі. Січовики
стримували противника більше 8 годин. Але перевага угорців у живій силі та
озброєнні змусила оборонців відступити до Хуста.

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (1940-1950-ті роки)

УПА формувалася за зразком регулярних армій. Організаційна структура
була достатньо гнучка, щоб ефективно розподіляти людські та матеріальні ресурси,
пристосовуючись до мінливих воєнних реалій, та досягати значних бойових
успіхів.
У листопаді 1943 року територію дій УПА було поділено на генеральні
воєнні округи: УПА «Північ», УПА «Південь» та УПА «Захід». Кожна з них мала
крайового командира зі штабом та поділялася на територіальні воєнні округи
Основною тактичною одиницею в УПА була сотня. До її складу входили
три чоти, які складалися з трьох роїв. Рій налічував 10-12 вояків, озброєних одним
легким кулеметом, 2-3 автоматами та гвинтівками.
В УПА існувала функціональна система командних призначень (ройовий,
чотовий, сотенний, курінний, командир загону або тактичного відтинка, командир
ВО чи групи, крайовий командир, Головний командир УПА).
Озброєння. Українські повстанці використовували виключно трофейну
зброю, здебільшого спочатку німецького, а згодом радянського виробництва. Мали
також польське, чеське й угорське озброєння. Переважно стрілецькі гвинтівки,
автомати, ручні кулемети та ручні гранати.
Роди війська. УПА була в основному армією піхоти. У 1943-1944 роках у її
складі були окремі сотні кінноти й артилерії.
Боротьба УПА проти окупантів. Розгортання армії відбувалося на тлі
постійного протистояння на антинімецькому та антирадянському фронтах.
Перші бойові дії УПА здійснювала проти нацистських окупантів. Коли
радянсько-німецький фронт відкотився на Захід, на боротьбу з повстанцями
більшовицька система кинула десятки тисяч бійців військ НКВД. На Волині,
Поліссі та Галичині спалахували важкі, часом кількаденні бої.
УПА діяла великими силами до літа 1945 року. Далі була змушена
реорганізуватися через великі втрати серед особового складу. Протягом 1945-1946-го повстанці поступово перейшли від активних наступальних методів до
оборонних. На кінець 1949 року, наказом Головної команди УПА, сотні та курені
було розформовано. Проте боротьба була продовжена у формі збройного підпілля
впродовж 1950-х років.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті