Воїн із Кутської громади Назарій ЛУКАНЮК із позивним «ФІЛОСОФ» отримав відзнаку “Золотий хрест” від головнокомандувача ЗСУ

Вітаємо нашого земляка Назарія Івановича ЛУКАНЮКА із нагородою від Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного «Золотий хрест»!
Молодший сержант Nazar Lukaniuk, головний сержант взводу – командир відділення вогневого ураження, зарекомендував себе з позитивної сторони, та у січні 2024 року був представлений до цієї високої нагороди.
Назарію — 23 роки. Він народився у селі Малий Рожин. Проживає в Тюдові.
8 років навчався у Малорожинській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів. З 9 по 11 клас здобував середню освіту в Польщі.
Після закінчення ліцею працював у Польщі – в ресторані, на посаді офіціант-менеджера. Намагався відкрити власну справу, але війна внесла свої корективи.
В кінці лютого 2022 року, разом з батьком повернулися в Україну, щоб захищати рідний край від російської навали. 04 березня разом з батьком призвалися добровольцями та потрапили до Державної спеціальної служби транспорту.
З березня 2022 року проходив службу в батальйоні охорони, а в грудні 2022 долучився до лав бойового підрозділу 710 бригади охорони Держспецтрансслужби, який виконує задачі в зоні бойових дій. 04 травня 2023 року отримав звання молодшого сержанта та був переведений на посаду головного сержанта взводу – командира відділення вогневого ураження.
Про життєве кредо говорить по-філософськи: «Єдині плечі, на які ти можеш покластися в житті — це твої власні!»
Окрім відзнаки «Золотий Хрест», Назарій Іванович ЛУКАНЮК нагороджений:
🔵🟡відзнакою Президента України «За оборону України». за успішне виконання бойового завдання під Бахмутом;
🔵🟡нагрудним знаком «Знак пошани» Міністерства оборони України;
🔵🟡 медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину».
«ЦІНОЮ ЧУЖОГО ЖИТТЯ Я ЧОГОСЬ НАВЧИВСЯ…»: про війну Назар ЛУКАНЮК.
Історії, які найбільше запам’яталися Назарові.
«Моє перше бойове завдання і, мабуть, – найважче», – розповідає Назар.
«Ми стояли на позиції, на горі 4 години, був сильний мороз, рації розрядилися. І тут ми побачили, як хлопці йдуть нас міняти. Бурий сказав мені, що хлопці уже на підході і, що я можу йти з позиції. Тільки но я встиг відбігти на метрів 30 від тієї прибудови – почався мінометний обстріл. Мою позицію знищила перша ж міна. Приблизно через хвилину Бурий загинув під цим мінометним обстрілом. За врятоване життя я дякуватиму йому до кінця свого життя. Під час цього завдання я вперше побачив і відчув, що таке смерть…
Наступний виїзд – і знову ж під Бахмут. Цього разу я відчував себе трохи впевненіше. Були хлопці, які заходили з нами вперше і я змушений був показати їм, що я хоч молодий, але нормальний. Перші два виходи були ще спокійними, але тільки погода була жахлива. І як тільки ми вийшли з позицій, на наступний день у хлопців почалося пекло. Потрібно було їх міняти. Але тоді у мене вже страху не було, бо я заходив на позиції з такими чоловіками, що з ними нічого вже страшно не було.
Ми були під Бахмутом. Почався обстріл. Було пізно. Дуже пізно, 22 година – це березень, ще повністю темно, ніч. Почали нас обстрілювати. І над нами не було ні одного дрона. Я не розумів чому нас так точно обстрілюють: у нас був окоп, метрів сорок, і кожна міна прилітала, як не в окоп, то лягала біля нього. Обстріл був десь з інтервалом в 2-3 хвилини між прильотами, поки всі відійшли від одного – чекаєш наступного. Це дуже тиснуло на нас психологічно. Страшно було, бо розуміли, що наступна міна прилетить дуже близько. І от остання міна прилетіла, і я лежу, і відчуваю, що вже повітря наді мною почало в сторони розходитись. Чую свист. Вибух. То такі були відчуття, що мозок зсередини в череп вдарився. Почув крик друга, про те що він поранений. І я почав відкопуватися від землі, на щастя, мене присипало не так сильно – зміг самотужки відкопатись. В цей момент інший друг підійшов до нього і наклав на поранену ногу турнікет. Я підповз до пораненого, взяв під плече і розумівши, що у нас є одна хвилина до наступного прильоту, почали разом стрибати від окопа по діагоналі, щоб віддалятись…через метрів 30 був ще один прильот, метрів 30 від нас, від якого ми впали. Але, все ж таки, за допомогою ще одного друга, під таким сильним обстрілом змогли його евакуювати.
Пізніше, під тим же самим Бахмутом, був мій перший штурм, під час якого загинув мій друг. Він тоді свої прикладом показав, що якщо ти командир, то ти повинен показати чому саме ти займаєш це місце, а не вони. Він пішов першим на штурм у бік ворога. Андрій ЗВІРОБІЙ проявив тоді найбільшу мужність, але, на жаль, загинув. Ніколи тебе не забуду, і твій подвиг, мій друже. Спочивай з Богом. Це був урок для мене, який Андрій дав мені ціною свого життя. І тоді я зрозумів, що треба бути таким командиром, щоб хлопці рівнялись на тебе і поважали.
Згодом, під час контрнаступу, біля одного з населених пунктів де треба було зробити зачистку посадки я, будучи командиром, пішов першим, згадавши у той момент свого друга ЗВІРОБІЯ», – розповідає Назар.
Далі наступні бойові завдання по обороні та в наступальних діях бойового підрозділу на Донецькому та Запорізькому напрямках. Контузія. Лікування. Довготривала реабілітація.
У вересні 2023 року Назар повернувся до військової служби на посаду командира відділення.
Історій у молодого та відважного бійця, звісно, ще багато, але це одні із тих, які запам’яталися йому найбільше.
Дякуємо тобі, Назаре за спілкування. Пишаємось тобою!
🤝🇺🇦Дякуємо нашому Захисникові Назарію Луканюку за те, що щодня мужньо боронить нас, ризикуючи найціннішим – життям.
🇺🇦 Дякуємо ЗСУ за можливість жити та працювати!
Слава Україні! 🇺🇦Героям Слава! 🇺🇦